Дивлячись на сьогоднішні події у Верховній Раді, навколо коаліційні інтриги та процес розподілу владних важелів, хочеться нагадати народним обранцям, що вони належать не більше не менше до вищого законодавчого органу влади, проте нині можуть втратити здобутки 90-го року, коли вибори проходили під гаслом: «Вся влада Радам!» А 2006-го у ВР бачимо вже зовсім інші гасла, що поставили під сумнів законність утримання влади тими, хто взявся за цю справу.
«Подарунок» екс-президента Кучми, котрий дістався депутатам 5-го скликання, знову повернув форму влади у державі до втраченої парламентсько-президентської.
В загальноукраїнських масштабах владних повноважень, котрими наділена Рада, боротьба за одну посаду саме і здається дріб’язковою. Цей факт нині загрожує стати причиною руйнації так довго вибудовуваного інституту народовладдя.
16 років тому незалежна держава обрала своїх перших депутатів, достойних представляти інтереси народу. Лише в 91-му році було введено інститут президентства, котрий не лише зміцнив, а узурпував владу Л. Кучми.
Саме 11 липня 1994 року прем’єр-невдаха Кучма стає президентом, створює вертикаль влади та перебирає чи не левову долю повноважень, котрими були наділені народні обранці, використовуючи для цього як конституційні зміни, так і відвертий тиск на ВР.
А внаслідок політреформи для новообраних депутатів «засяяли» знову обрії повноти влади, котру тепер лишень потрібно уміло використати для користі держави.
Внаслідок політреформи значно скоротились президентські повноваження. Кучма «піклувався» про політреформу наприкінці 2004 року. Мабуть знав, що не бути йому тричі президентом. То ж і послідовнику своєму не збирався дарувати з «тяжким» трудом завойовані повноваження. Уряд Кучми, за висновками аналітиків, запам’ятався декретами, що спотворили законодавче поле України, трастовими махінаціями, більш як 10-тисячною інфляцією, постійними проханнями надати йому владні повноваження. До речі, не відрізнявся оригінальністю Кучма й відразу ж після обрання його на президентський пост. Він знову просить влади, а то й відбирає її сам.
Що ж, залишається лише заздрити нинішньому Президенту тим кумівським часам. Та все ж, попри зменшення повноважень, чомусь коаліціянти саме до нього приходили за радою. Можливо, тому що залишився в очах українців єдиною «соломинкою» у вирі безвладдя, за котру хапається українець. Кабмін з додатком в. о. «сидить» на валізах, Конституційного суду Україна теж не дочекається.
А поки серед владного хаосу вимальовуються скупі, але суворі цифри: дефіцит бюджету на рік — 12 млрд грн. Коли наблизиться опалювальний сезон, навантаження на бюджет зросте. Звідси, як наслідок, може відбутися продаж всього, що не продали. Позички, котрі потягнуть за собою збільшення податкового тиску та урізання соціальної допомоги.
Це, звісно, економічні питання, але мають їх вирішувати нинішні політики, від котрих залежить і формування нового уряду, щоб врешті-решт розгребти поствиборні авгієві конюшні в Україні.
Достатньо їм лише схаменутися від поглинаючої жадоби влади, впливу, превалювання бізнес-інтересів над здоровим глуздом та непомірних амбіцій. Адже за гонитвою з перерозподілу комітетів чи боротьбою з новою опозицією можна втратити значно більше — довіру народу, котрий, як би цього не хотілось, не забуде через 5 років, що творилося в українській владі після виборів-2006, й усвідомити всю повноту своїх виняткових повноважень.
З погляду сьогодення можна простежити деяку подібність між подіями, що відбувались у ВР 1 скликання та нинішнього й процесами у суспільстві, що, як лакмусовий папір, відображають кризу влади. По аналогії з подіями 91-го вже нинішню антикризову коаліцію охрестили українським ГКЧП.
У 90-му політичне протистояння супроводжувалось народними виступами. У ВР ще не дійшли згоди щодо розподілу влади, але тоді йшлося про творення нового її зразку, всупереч радянським стандартам, коли не було ні Декларації про державний суверенітет, ні нової Конституції, ні президента, ні Акту про незалежність.
Невже й сьогодні знову потрібно творити народовладдя з «чистого листка»?