«Заговори, щоб я тебе побачив,»— казав Сократ. Ця вимога філософа стала буквально справджуватися у політичній діяльності Богдана Бойка. Богдан Бойко — лідер «Народного Руху України за єдність» не новачок у політиці. Та відколи він заговорив від власного імені і став виступати ще й як автор програмних політичних творів, то став примітною постаттю українського суспільного і політичного життя.

Від політика, який береться за перо, годилося б чекати на маніфест з властивою цьому політичному жанру експресією, сильними формулюваннями, закликами, екзальтацією, перебільшеними обіцянками й клятвами. У сучасному варіанті це мав би бути панегірик самому собі. Але Богдан Бойко обирає скромний і непоказний шлях просвітництва. Він апелює не так до почуттів, як до розуму. І тому пише своєрідну абетку української патріотичної альтернативи.

Книга «Народ, який переможе зло» начебто й не містить особливих одкровень. У ній чимало думок, відомих з праць про приховані світові структури, про «світове закулісся», про глобалізм і його витоки, про загрози нових форм неоколоніалізму. Однак для мислячої частини нашого суспільства, яка бажає впливати на становище у державі, книга буде дуже доречна. В ній всі ці відомості даються у тісному зв’язку з реальною політичною ситуацією в Україні й тими конкретними людьми, котрі на неї впливають.

Автор пропонує добре продуману й аргументовану програму дій. І в цьому Бойко справді має значно привабливіший вигляд за тих політичних суперників, хто навіть при великих ресурсах не може запропонувати нічого корисного.

У чому неповторність Богдана Бойка як автора ?

Богдан Бойко вдало використовує критику політичних опонентів з нинішньої системи влади, що склалася в Україні після проголошення Незалежності, для означення власних засад. З огляду на це він нібито має живитися енергією заперечення й протиставлення і входити до опозиції діючій владі. Та він ні до кого не пристає і ні з ким не блокується. Автор не виторговує собі ніші у діючій моделі влади, пропонуючи засоби її оптимізації. Він визначає її як систему зла, у якій зло постійно себе примножує і відроджує через бюрократичні корумповані структури, що поєдналися з бізнесом і політикою. Натомість пропонує встановлення широкого й повного народовладдя як єдиної альтернативи злу, яке захопило владу над Україною.

Бойко пропонує читачеві те, чого зроду не запропонують йому нинішні політики: можливість самому вирішувати свої проблеми без диктатури управлінської і політичної бюрократії, без партійних надбудов, без добрих царів, без героїв, без фаворитів, без ходоків, без кумів, без любих друзів...

Він пропонує реальну стратегію й методику мирного переходу до справжнього народовладдя.

І в цьому контексті може виникнути питання: а яка в цьому для нього вигода як політика? Адже у владу йдуть переважно заради самої влади! У чому ж полягає мотивація автора?

На це питання і відповідає книга «Народ, який переможе зло».

Зло — це існуюча в Україні непатріотична влада безідейних корумпованих бюрократів, за діями яких стоять інтереси олігархії, внутрішньої і міжнародної.

Автор вносить на розгляд читачів конкретні пропозиції, як виваженими політичними ненасильницькими методами, які цілком відповідають чинним законам, по сходинках трансформувати Україну не просто в національну, а, насамперед, в народну державу. У книзі докладно розкривається, як передати владу «народу безпосередньо через сучасні й відпрацьовані у світі механізми національного народовладдя».

Народовладдя, доводить автор, — це єдиний ефективний спосіб зберегти і захистити державу від корумпованого бюрократичного апарату. Що найпарадоксальніше, усе, що для цього потрібно, це буквально застосувати норми Конституції України і закони, які вже створені в Україні, але не виконуються через протидію влади. До цього й заохочує автор. Але зробити це мають самі люди.
Автор пропонує читачеві українську патріотичну альтернативу — програму побудови суспільства, вся влада в якому буде передана територіальним громадам. Не державна бюрократична машина, а територіальні громади створюють гідне людини середовище розвитку. Громади самі впроваджують територіальні програми розвитку, поступово набуваючи рис убезпеченого від банкрутства підприємницького холдингу, цілком ідентичного сучасному європейському кластеру, який створює замкнений стійкий господарчий комплекс. Виграш від цього очікується колосальний.

Перерозподіл владних повноважень позбавляє реальної влади бюрократичний апарат і породжені ним бюрократичні й політичні структури, які на власний розсуд безконтрольно володіють державою, прикриваючись ілюзорною демократичною процедурою виборів без вибору.

З переходом до пропонованої автором моделі суспільно-політичного устрою, бюрократії в Україні і постійно відроджуваній нею корупції настає безповоротний кінець.

Виносячи цю начебто не нову ідею на розгляд суспільства, Богдан Бойко насправді надає їй суто української специфіки та інноваційності. Як умілий популяризатор цієї концепції суспільно-політичних змін, він виступає порушником прихованих політичних домовленостей між політичними гангстерами, які, конкуруючи між собою за владу, у кризові моменти завжди уміють вчасно порозумітися і завжди спільно виступають проти народу, коли виникає загроза їхньому пануванню. Саме так було і в часи «помаранчевої» революції і одразу після неї, коли вчорашні запеклі суперники домовилися за спиною народу, залишивши собі владу й багатства, а народові спогади... про майбутнє.

Книга за своїм характером і суто просвітницька, і водночас багато в чому й програмна. Але багато у чому й несподівана. Несподівана, насамперед, змістом поняття патріотичної альтернативи, як її вдалося зрозуміти. Гадаю, на цьому варто спинитися докладніше.

Нова книга Б.Бойка як і попередня, видана і українською, і російською. Вона адресована як тим, хто визначився зі своїм українством, так і тим українським патріотам, які... не володіють українською. Чи можна з ними не рахуватися? Чи можна не вважати їх українськими патріотами за визначенням? Чи можна політикові обходити цих патріотів своєю увагою?
Як тверезий і прагматичний політик, а не кабінетний романтик, Бойко правильно вважає, що усі громадяни України — однієї матері діти. Адже патріотизм, як доводить кожен рядок його книги, визначається не тільки мовою чи національністю, не тільки конфесійною приналежністю, а, насамперед, спільною територією, спільним умовами життя, спільними проблемами, спільними прагненнями, спільними викликами, нарешті, спільною приналежністю до однієї держави, від становища якої залежить становище кожного як сьогодні, так і в майбутньому.

Тому питання, кого вважати патріотом, а кого ні, залишається у такому потрактуванні відкритим. Бойко пропонує своє розуміння. А приймати чи відкидати його — це вже право читача.

У ході ознайомлення з його аргументацією поступово усвідомлюєш, що автор пропонує інтелектуальну альтернативу саме галушковому патріотизму, який на ділі служить всякому, хто йому платить, і про який кажуть: «За шмат гнилої ковбаси ти батька й матір продаси».

Новизною позначене у книзі й трактування сутності двовекторності сучасного зовнішньополітичного курсу України, який розгортається одночасно як в бік Росії, так і в бік Європи. Цей химерний, на перший погляд, процес, виявляється, має своє цілком раціональне пояснення. Питання зводиться лишень до з’ясування, в бік якої саме Росії і якої саме Європи здійснює Україна цей рух. Відповідь на нього, яку пропонує автор, дає змогу наблизитися до прихованої від уваги громади істини: це інтеграція не так з ЄЕП, під яким ми звикли розуміти власне Росію, її державу і народ, як з космополітичним капіталом псевдоросійської олігархії. Переконатися в цьому автор пропонує на відстежуванні того, як ця олігархія, зіткнувшись з проблемами у Росії, чомусь переміщується в Україну.

Автор запевняє, що російські олігархи, за сприяння української діючої влади, ховаються в економічному просторі України, щоб нажитися в Україні і вже її коштом здійснити у Росії «кольорову революцію», мета якої — зруйнувати Росію як національну державу і підпорядкувати її космополітичному капіталу, з яким ця олігархія тісно пов’язана.

Отож невипадково в Україні за сприяння діючої влади зосередилися ті начебто російські, а насправді антиросійські олігархи, які через свою несумісну з державницькими і національними інтересами діяльність й стикаються з труднощами в Росії, але одразу дістають і притулок, і розуміння діючої в Україні влади. Ось на такому грунті, виявляється, і здійснюється розкол між Україною і Росією. (До речі, в піку українцям так само дістають притулок разом з громадянством у Росії і державні злочинці з України.) Але це спілка не патріотів Росії і України, а міжнародна змова космополітів.

А як ставитися до заяв Ющенка, зроблених свого часу у США, в яких він оприлюднив свій намір перетворити Україну на експортера «кольорових революцій»? Наприклад, до сусідньої Білорусі? Хто з нас уповноважував Президента робити такі заяви? Отож Україна, в баченні Бойка, стає плацдармом, з якого без відома й дозволу українського народу за сприяння діючої в Україні влади транснаціональні компанії ведуть неоголошену війну проти національних держав і народів Східної Європи — насамперед, проти слов’янства. Чи варто дивуватися невдоволенню Росії чи Білорусі політикою України?

Такий само подвійний замаскований зміст, на переконання автора, криється і в проголошуваній, але практично не виконуваній з об’єктивних причин євроінтеграції, під яку маскується експансія в Україну космополітичного капіталу.

У підсумку можна сказати, що до патріотичної альтернативи Богдана Бойка без застережень можуть приєднатися усі патріотично налаштовані громадяни усіх країн світу.

Мимоволі починаєш задумуватися про істинний зміст терміну «патріот», якщо на цьому терміні однаково сходяться і російський, і український патріот, які за інерцією вважають себе націоналістами. У такому «альтернативному» форматі російський і український патріотизм, як і патріотизм інших етносів, перестають конфліктувати між собою, оскільки не ставиться завдання вирішувати проблеми одного етносу за рахунок іншого. Чи не дивина, що патріотизми, перед лицем спільної небезпеки, яка походить не від сусіда, а від сучасного космополітичного глобалізму, у концепції Богдана Бойка не воюють, а співробітничають між собою?
У заслугу автору можна поставити те, що книга корегує образ українця. Задля цього, безумовно, виправданий і переклад другою мовою, яка розширює межі українства. А водночас книга корегує не тільки ставлення до українців значної кількості тих російськомовних читачів, яким випаде ознайомитися з його книгою, а й поведінковий код самих співвітчизників. Виявляється, окрім політиканствуючих та опереткових, існують і зовсім інші українці, сучасні, обізнані, раціональні, духовні, ідентичні за своєю внутрішньою організацією з європейцями, з усіма нормальними й інтелігентними людьми. Українці без фальшивих оселедців.
Головна цінність роботи полягає у допомозі читачеві в опануванні тими рівнями політичного процесу, сягнути яких самостійно за суцільного хаосу нашого життя і свідомого засмічення інформаційного простору здебільшого буває занадто складно.

Написана без претензій на літературність чи месіанство, нова книга Богдана Бойка тяжіє за жанром до політпросвітництва і розрахована на масового читача. Автор і в цій роботі, як і в попередній, в усьому вірний собі: він прагне не здобути прихильність свого читача завдяки особливим літературним прийомам, а озброїти його розумінням поточної ситуації і тих близьких та віддалених перспектив, які залежать від його вибору.

Відмінність автора від інших лідерів, котрим за посадою належить відписатися, полягає у тому, що він не переконує читача: постав на мене, і виграєш. Він пропонує інше: опануй тим, що я тобі пропоную, і ти сам зробиш все так, як вважатимеш для себе за краще.
Єдине, з чим би хотілося попрацювати, то це мова російського перекладу і назва книги. Переклад і редагування робилися українцями, і це не могло на ньому не позначитися надміром українізмів: по-своєму це дуже цікаво спостерігати, оскільки раніше було навпаки. І це свідчить про те, що українська непомітно стає справді першою і материнською в країні навіть для носіїв російської.

А от назва потребує прояснення. Насправді у книзі «Народ, який переможе зло» ідеться не про якийсь конкретний народ, спроможний подолати зло, а про народ як історичну силу, здатну протистояти злу, і не так про народ, як про систему народовладдя. З огляду на зміст, книгу слід було б, мабуть, назвати: «Влада народу здолає зло», або: «Народовладдя здолає зло». Погодьтеся, є різниця. І суттєва.

Він не жадає влади. Він пропонує владу. А це і є справді патріотична альтернатива тим силам, які через навіювання солодких сподівань і розколи в суспільстві на будь-якому ґрунті шукають собі влади як джерела багатства.

Відчувається, що автору є ще багато про що сказати, і тому чекатимемо наступних книг. Для українців вони можуть стати джерелом політичної самоосвіти, спроможної спрямувати тих, «в кого думка повстала», у правильному напрямку — напрямку до встановлення реального народовладдя.