Політика й практика голодомору :: История и Я

У колгоспній праці дні для Олени пролітали непомітно: зрання до заходу сонця — на полі, біля худоби, а потім ще й вдома впоратись треба. За свою роботу Олена мала на п’ятиденку 5 кг кукурудзи, по кілограму за трудодень.
Молодість брала своє, й Олена та її сусіда Гнат побрались. «Він весь час шуткував, — наголошує Олена Юхимівна, — що хоч і мій одноліток, та народився на два дні раніше, тож я й повинна його слухатись як старшого».
Ще до війни від тяжкої праці Гнат підірвався, переніс операцію й став інвалідом. Працював у конторі, рахівником, та виконував легку роботу. Хоча й оминула його чорна тінь голоду, але війна все ж відібрала у Олени чоловіка та батька у маленької Марійки. Хоч і не взяли його на фронт, бо за станом здоров’я мав «білого білета», та розстріляли німці, а новозбудовану хату, як і у багатьох мешканців Губинихи, відступаючі фашистські війська спалили.
Але випробування війною було ще попереду, а «голодовка» підступала все ближче до Губинихи та її працелюбних селян.
Олена Семенченко й досі пам’ятає смак лободи та акації.
— Того року хоч і не вродило, та прожити можна було, — говорить вона й стверджувально киває головою. — Якби не ходили по господах, не відбирали в людей зерно та не вибирали всього з погребів. А було таке, що й глечик з квасолею знайдуть, замазаний у печі, та й той відберуть, навіть буряки й ті повигрібали. А худоби вже нічого й було брати, бо люди все вирізали, щоб хоч якось харчуватись, та й нічим було худобу годувати.
За словами бабусі, для такого «відбирання» були спеціально призначені люди — партійні активісти. З наближенням великого голоду у колгоспі припинили й видачу зерна на трудодні, не виплачували й грошей, хоча харчували селян сякими-такими обідами. Про один з таких обідів згадала Олена Юхимівна:
— У полі варився котел для робітників, а куховарила заїжджа жіночка. А в кожному ж дворі по 5-7 душ, і всі голодні. От зварила вона якогось супу, роздала його та бачить, що людей багато стоїть, та й каже: «А там ще багато людей? Ну то хай вони самі собі беруть, бо в мене голова болить, я піду відпочину». Бо знала, що вже нічого людям дати.
Поряд з оббиранням господ у Губинисі іноді арештовували «крадіїв» соціалістичної власності. Так, одного з Семенченкових сусідів, що працював бригадиром, арештували та посадили до в’язниці буцімто за те, що у нього в полові, завезеній коням, знайшли зерно. Жінці навіть нічого було повезти на відвідини чоловіку, котрий врешті-решт з тюрми так і не повернувся.
У Губинисі, як пригадувала бабуся Олена, жив один з активістів, а його мати якраз запропонувала бригадировій жінці буряків зі свого погребу, щоб хоч якогось борщу зварити. Звичайно, активісти не забирали свого, але до людей були нещадними, й на прохання залишити хоч дещицю говорили про суворий контроль та перевірку.
За 1932-1933 роки у селі повимирало багато людей, а особливо — дітей. Померлих закопували в городах. Вимирали цілі сім’ї, а дітей, що залишились без батьків, інколи забирали до інтернатів та дитбудинків.
Навесні 34-го у колгоспах сіяли зернові, хоча й земля, за словами Олени Семенченко, була вкрай занедбана й засмічена, прополювати доводилось ретельно, та все одно «толку не було». Цього року активісти вже не «підмітали» селянські господи. Та за введеною «контрактацією» кожен повинен був платити податок на все, що виростив на власному городі. Крім овочів, сіяли й зерно, бо в колгоспі не заробиш, то й платили пшеницею, картоплею, яйцями, молоком, а крім того, й грошима.
Марії, що народилась уже в 43-му, пощастило, бо вже «не голод був». Тоді селяни не знали таких «розкошів», як дитсадок, тому Олені доводилось її «припинати» за ніжку столу та йти працювати. А коли була зовсім мала, її разом з іншими немовлятами збирали по хатах та на бричці звозили на поле, щоб матері мали змогу погодувати дітей.
— Які там декрети! — обурено говорить бабуся. — Коли я звернулась до лікарні, мені дали лікарняного на тиждень, та й годі. Взимку не пішла на роботу, а навесні знала, що вже хочеш-не хочеш, а заберуть мене працювати.
Марійка ж, крім підстолового «дитсадка», мала ще й няньку — 10-річну дівчину, що доводилась їй тіткою, та згодом бабусю-сусідку. Тобто будь-кого, крім рідної матері, яка намагалася хоч іноді підбігти до вікна своєї хати та поглянути у вікно на дитину.
На пенсію Олена Юхимівна пішла у 57 років, бо тоді був виданий закон про збільшення пенсійного віку, котрий незабаром відмінили. Її освіта — дві зими лікбезу, бо влітку треба працювати. Як відомо, селяни довгий час за радянської влади не мали паспортів та трудових книжок. У самої Олени Семенченко записи ведуться з кінця 50-х, де в окремих графах проставлена видача зерна, а пізніше й грошей. 30-ті ж «світяться» прочерками.
За весь вік нажила вона, окрім трудоднів, купу хвороб та гіркі спогади про свій вік, прожитий у нескінченній праці, бо в житті бачила лише землю, худобу, лопати та конячі віжки. А сьогодні бабуся живе в хаті своєї доньки, котра подарувала їй трьох доньок-учительок, та радіє тому, що не відібрав голод хоч одну дитину-кровинку. Дочекалася вона й п’ятьох правнуків, що приїздять погостювати з Новомосковська та з далекого Дніпропетровська.
Коли Олена Юхимівна закінчувала розповідати, її очі плакали. Але без сліз. За свої майже 95 років всі повитрачувала: коли дітей та чоловіка поховала, коли за роботою не могла своєї дитини бачити, й коли гарувала в колгоспі на державу за нікому тепер не потрібні «палички», та коли згубила здоров’я у буденщині, скоріше схожій на панщину.
Коли я полишала домівку Олени Юхимівни, бабуся міцно взяла мою руку своєю грубою п’ятірнею так, ніби не хотіла відпускати. Можливо, я була одною з небагатьох людей, що поцікавились життям колишнього радянського «гвинтика», котрий разом з мільйонами йому подібних будував світле майбутнє. А ще, хоч на мить, бабуся й прабабуся Олена повернулась у молодість…