Політика й практика голодомору :: История и Я

Трагедії голодомору українського народу 32-33 років, що саме тоді досягла своєї вершини, передувало системне багаторічне «викачування» з України її багатств. Тож голодування не лише селянства, а й робітників та жителів міст, зубожіння й хвороби стало «вершиною» того будівництва соціалізму, котре запроваджувалось в Україні. Його наслідком стала загибель близько 10 млн людей.
У 1931-32 роках популярними заходами щодо українського селянства з боку компартії стають розкуркулення, висилки до Сибіру, концтаборів, насильницькі заходи по вступу до колгоспів, перешкоджання масовому виїзду селян з України, котрі тікали від голоду, надання партією особливої уваги хлібозаготівлі тощо.
«Напряженное состояние хлебных ресурсов в связи с явно неудовлетворительным ходом заготовок продовольственных культур и вызванное этим сокращение хлебных фондов в 1-м квартале 1932 г., в том числе и для Украины с 272,699 тонн до 250,199 тонн, вынуждает ЦК установить жесткие ограничения расходов хлеба на индивидуальное снабжение и общественное питание.» (Постановление Политбюро ЦК КП(б)У от 13.02.1932 г. О хлебоснабжении. Всем ГПК и РПК. Секретарь ЦК КП(б)У С. Косиор)
Документальні свідчення 32-33 років говорять про масштабність голодувань, масову загибель людей, випадки людожерства. Таким став результат побудови соціалізму для українського народу, про що красномовно свідчать і листи-звернення з України до партійного керівництва та особисто Сталіна.
Про голодомор, котрий став випробуванням на виживання для цілої нації, пам’ятають і досі живі його свідки. Хоча вже небагато залишилось серед нас людей, котрі пережили трагічні часи голодомору. Для тих, хто вижив, страшний 33-й рік назавжди зайшов зашпорами в пам’яті душ.
«Кому вы рассказываете басни о советском прошлом у нас, как о рабовладельческом строе? Хватит повторять мифы о голодоморах и репрессиях…» (Анатолій Луценко, перший секретар Дніпропетровського райкому КПУ. Газета Дніпропетровського обкому КПУ «Правда Придніпров’я», № 7 від 14 лютого 2003 р.)
Розповіді про нелюдську смерть передаються з покоління в покоління. Однією з тих, хто вцілів тоді, була молода дівчина з села Губинихи Новомосковського району Дніпропетровської області Олена Семенченко. Вона дивом, інакше і не скажеш, разом з чоловіком врятувалася у тій компартійній косовиці.
Доля була немилостива до неї. А 33-й рік, коли Олена та Гнат тільки-но стали подружжям, не лише не приніс щастя молодій сім’ї, а й став жорстоким випробуванням. Голод забрав від Олени перше немовля, що не змогло вижити. Адже як матері з лободи та буряків прогодувати дитину?..
Майже 95-річна Олена Юхимівна, що через десятиліття непосильної праці вже не може звестись на ноги, зустрічала нас у своїй по-сільському простій, але привітній домівці. У сінях жовтіли маленькими горошинками курчата, а її донька Марія, що мешкає зі старенькою, вправлялася по господарству.
— Доброго дня вам, не думали-не гадали, що такі навідаються до нас гості, — говорить бабуся Олена, а її очі вже посміхаються й мудро примружуються.
Коли на наше прохання почала згадувати про голодомор, ніби переживала ті часи знову, бо старечі натруджені руки стискались, немов знову боліли після робочого дня, а на чолі ледь помітною тінню відбивались давні страждання.
— У батька й матері було нас п’ятеро, старша сестра Мотря, три брати, а я народилась у 1911 році й була наймолодшою, — розпочинає довгу й сумну оповідь старенька. — У п’ять років залишилась без матері, а батько одружився вдруге, та мачусі не дуже до дітей було…
Сім’ю Олени Юхимівни на той час не розкуркулювали, бо батько в 30-му році відразу вступив до колгоспу та віддав коня. Та вона сама бачила, як розкуркулювали багатьох мешканців села: виганяли з хат, а майно продавали «з молотка». Одним з таких розкуркулених був і заможний сусід на прізвище Карпенко, з дружиною якого товаришувала Олена. Він тримав економію, наймав на сезон робітників, мав багато худоби, велику хату, а для 4-х дітей утримував няньку.
— Одного разу він покликав до себе мого батька й каже: «Дивись, Юхиме, чому в моїй хаті так світло». І показав купу золота на столі, — додає бабуся.
Олену ж з першого дня колгоспної організації, хоча вона й мала працювати санітаркою від місцевої лікарні, натомість призначили «керувати» кіньми, бо ще вдома навчилась цьому від батька. Мовляв, як дебела й безсімейна дівчина, котра вміє все робити, буде байдикувати.
— Треба було вам залишатись у лікарні, — говорить донька Марія, — та ні, вилами їм краще, а тепер уже ногами не ходять, то хто вам винуватий!
Довелося Олені, ще коли почали ділити землю для колгоспів «Червоний партизан» та «15-річчя…», вийти в поле одній серед чоловіків — голів колгоспів, полеводів, бригадирів — і брати в руки віжки від конячої упряжі. Згодом працювала дояркою, трактористом, полола гектари, і всі роки, аж до пенсії, була «чорноробом».