Україна за часів Кравчука й Кучми не викликала занепокоєння у російського «старшого брата». Це вже після Майдану вона намагається стати аж занадто самостійною й незалежною. Й мовне питання, поряд з багатьма суто економічними, перейшло в політичну площину.
Але те, що нині російській мові приділяється така увага, свідчить не лише про «вітер» з Москви. Гадаємо, важливу роль відіграє історична дійсність, що є найпереконливішим аргументом, котрий пояснює події сьогодення.
Кожен, хто не полінується звернутись до історії, може знайти безліч фактів та документів та дізнатись, який шлях здолала українська мова, перш ніж отримати державний статус.
Нагадаємо деякі з них:
— 1720 р. Указ Петра I про заборону друкувати в Малоросії будь-які книги, крім церковних, які необхідно «для повного узгодження з великоросійськими, з такими ж церковними книгами справляти…, щоб ніякої різниці і окремого наріччя в них не було»;
— 1753 р. Указ Катерини II про заборону викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії;
— 1769 р. Заборона Синоду Російської православної Церкви на друкування та використання українського «Букваря»;
— 1789 р. Розпорядження Едукаційної комісії Польського сейму про закриття українських церковних шкіл та усунення з усіх інших шкіл руської мови;
— 1817 р. Постанова про викладання в школах Західної України лише польською мовою;
— 1862 р. Закриття Українських недільних шкіл — безоплатних, для навчання дорослих;
— 1863 р. Циркуляр міністра внутрішніх справ П. Валуєва про заборону видавати підручники, літературу для народного читання та книжки релігійного змісту українською мовою, якої «не было, нет и быть не может»;
— 1864 р. Статут про початкову школу: навчання має проводитись лише російською мовою;
— Указ Олександра II (Емський указ) про заборону ввозу до імперії будь-яких книжок і брошур «малоросійським наріччям», заборону друкування оригінальних творів художньої літератури. Заборонялось також сценічні вистави й читання та друкування текстів до нот українською мовою;
— 1881 р. Заборона викладання у народних школах та виголошення церковних проповідей українською мовою;
— 1895 р. Головне управління у справах друку заборонило видавати українською мовою книжки для дитячого читання;
— 1908 р. Указом Російської імперії україномовна культура і освітня діяльність оголошена шкідливою;
— 1914 р. Заборона в окупованій російською армією Галичині й на Буковині друкування книг, газет і журналів українською мовою, розгром товариства «Просвіта», гоніння на українську церкву;
— 1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, школі. У 1922/23 навчальному році в Галичині було 2532 українські школи, в 1923/30 — 749;
— 14 грудня 1932 р. Постанова ЦК ВКП(б) і РНК СРСР «Про припинення українізації»: «1) Немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов «украинских» районов, а также все имеющиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык. ЦК и СНК обязывают крайком и крайисполком срочно проверить и улучшить состав работников школ в украинских районах. 2) В отмену старого решения разрешить завоз товаров для украинских деревень и предоставить право т.т. Косиору и Чубарю приостановить снабжение товарами особо отстающих районов впредь до окончания хлебозаготовительного плана»;
— 1938 р. Постанова «Про обов’язкове вивчення російської мови в національних республіках СРСР»;
— 1958 р. Положення про вивчення другої мови «за бажанням учнів і батьків».
Тепер запитаємо тих, хто так захищає «пригноблену» російську мову: чи за роки існування української держави було застосовано щодо неї хоча б один подібний указ чи постанова?
Весь час мова, нарівні з українською, викладалась у школах і вузах, на ній друкувалось і друкується безліч періодики й видаються книги, а з Росії до нас надходить більше літератури, ніж друкують українські книговидавці. (До речі, минулого року, коли ставилось питання про скасування пільг для книговидавців, піднімалась і проблема конкуренції на ринку з засиллям російського імпорту.) Крім того, всі, хто бажає, вільно спілкуються російською. То в чому ж проблема?
Гадаємо, відповідь на це питання досить проста — «бажання» чи небажання, про яке говорилось у Положенні від 1958 року. Оскільки українська мова стала державною, з’явилось не лише «бажання», а й обов’язок її вивчати. А звідки йому взятись, якщо так довго й методично українська мова викорінювалася з України, а політика русифікації та ополячення проводилась не лише імперською Росією чи Польщею, а й СРСР.
Можливо, тому так швидко знайшло відгук кинуте гасло «Русский язык — ДА!». Та й відгукується воно не завдяки прагненню відновити якусь історичну справедливість чи з приводу національної свідомості, а, скоріш за все, внаслідок багатовікового відчуження від мови її носіїв. Результатом є сучасне несприйняття української мови як молоддю, так і людьми старшого покоління, зокрема в східній, центральній, південній Україні, й усвідомлене відторгнення її як чужої й насильно нав’язуваної.
А тому безпрограшним варіантом мовне питання є у політиків. Якщо відстежити, коли ж саме воно набуває особливої гостроти, то це будуть саме виборчі періоди. В 1994 р. за президентство боровся Кучма під слоганами державності російської мови, на виборах 1998 р. державність мови використовувало ліберальне об’єднання СЛОН, а в 2004-му гасло про державність підтримав Віктор Янукович.
Російська мова продовжує бути основною в ужитку не лише пересічних громадян. Через відсутність літератури, недостатню підготовку вчителів та викладачів більшість профільних предметів залишаються «російськомовними» у вузах та школах, звичайно, крім українських шкіл. У Дніпропетровському університеті, котрому надано статусу національного — та ж ситуація. Бо викладання фізики, біології чи інших наук українською мовою вкрай ускладнюється.
Питання мови стосується не лише освіти. Одним зі свідчень того, що українська мова не сприймається як належне, є нещодавна вимога кінопрокатників про відміну дублювання кожної 5-ї копії іноземного фільму українською мовою (згідно з Постановою уряду). І це не стосується лише фінансового боку справи, бо 60 % валового збору від фільмів надходить від російськомовних міст — Дніпропетровська, Харкова, Одеси, Запоріжжя, Донецька. Звичайно, коли мова йде про зиск, де вже ті національні інтереси… Крім того, асоціація кінопрокатників мала намір звернутись до суду, а її представники намагатимуться доводити, що нав’язуючи українську мову глядачам, уряд порушує Конституцію. Але яким чином можна нав’язати державну мову, котру громадянин, що мешкає в Україні й в українських кінотеатрах переглядає кінострічки, повинен обов’язково знати?
Але, мабуть, найяскравішим фактом «небажання» стали останні події щодо надання статусу регіональної російській мові місцевими радами Харкова, Луганської області та Севастополя. У своїх діях ради керувались Європейською хартією регіональних мов або мов національних меншин. Однак Мінюст зробив юридичний висновок, що рішення місцевих органів самоврядування суперечать Конституції та законам України. Зокрема, місцеві ради порушили статті 10, 19, 92 та 144 Конституції України.
Справа в тому, що об’єктом Хартії є захист мов, котрим погрожує зникнення, а не мовні права національних меншин, котрі проживають в окремих регіонах держави. Таким чином, російська мова не підпадає під визначення регіональної чи міноритарної мови, оскільки вона використовується в межах території України в багатьох сферах і на широкій території. Вона не потребує в особливому захисному режимі через загрозу зникнення. Навпаки — в багатьох регіонах України вона є домінуючою й такою, що через своє пануюче положення загрожує зникненню інших мов, включаючи й українську.
Міністр юстиції Сергій Головатий, котрий оприлюднював висновок, висловив думку, що вважає за необхідне підготувати Концепцію державної мовної політики в Україні, котрої чомусь донині не було підготовано й прийнято. А зараз, як наслідок, маємо безліч мовних конфліктів та спекуляцій.
Однак той факт, що нині відкрито й широко може обговорюватись питання статусу російської мови, свідчить на користь демократичних досягнень в Україні. Бо навряд чи та ж Наталя Вітренко, насмілившись десь у 30-х роках відстоювати права української мови, залишалася б на волі. На жаль, поборники українства (не лише мови) опинялись на Соловках у кращому випадку, у 60-х вони мали тавро «український буржуазний націоналіст», а у 80-х у тому ж Дніпропетровську на людей, що розмовляли українською, дивились косо.
Пригадуються шкільні роки. У моєму класі було запроваджене поглиблене вивчення української мови, а вже для школярів, молодших на рік-два, українську мову в 85-87 роках взагалі вилучили зі шкільної програми. Та й для самих вчителів за часів СРСР вигідніше було викладати російську, бо отримували предметники й більшу зарплатню за викладання саме цієї мови.
В 90-му, коли я вступала до ДДУ, конкурс до факультету української філології складав 4 особи на місце, а до факультету російської філології — 12. То ж фактом було те, що в перші роки української держави відчувався надзвичайний «дефіцит» вчителів української мови та літератури.
Нині не дивує, що російську мову знову піднімають на державницький «п’єдестал». І в цьому можна лише віддати данину надзвичайній старанності режимів, їхній ретельності й послідовності, з якими вирубувалось українське коріння, часткою якого є й мова. Врешті-решт вони досягли свого. А результат не примусив себе довго чекати.