Наприкінці квітня 2006 року проходило засідання Ради глав МЗС країн СНД, а одним з питань, винесених на порядок денний, стало визнання голодомору 1930-х років актом геноциду проти українського народу. Але, не дивлячись на пропозиції української делегації, рішення щодо цього питання Рада так і не прийняла. Міністр закордонних справ Росії Лавров, коментуючи дії більшості глав МЗС, поряд зі словами «не бачимо доцільності політизувати цю тематику», висловив думку й про те, що голодували не лише Україна, а й російське Поволжя. За словами Лаврова, всі делегації, без винятку, розділяють почуття українського народу з приводу того, що відбулося на його землі в 30-ті роки.

Але почуття — одна справа, а визнання — інша. Й той факт, що цього визнання не відбулось, безпосередньо пов’язаний з причинами виникнення трагедії українського народу. Бо голод не став наслідком неврожаїв чи природних стихій і якихось катастроф. В ті роки чорноземи продовжували давати врожаї. А сталось те, що Україну ніхто не сприймав (не те щоб поважав) як повноправну радянську республіку. Так, як і за часів царату, вона залишалась сировинним придатком, «дійною коровою», постачальником вугілля, зерна, м’яса, олії, цукру. Й, як говорить історія, за рахунок України Росія в ті часи не лише розбудовувалась, вона успішно збагачувалась, експортуючи зерно та інші товари за кордон. А голодомор став наслідком тривалого й системного грабування її працелюбного народу.

«…Українська Делегація спропонувала Російській скласти особливий договір про вивіз углю, але ж Російська Делегація ні на що не йде і вимагає свого, аби позбавити Україну можливости розвиватися і існувати незалежно од Росії» (З «Записки голови української мирової делегації С. П. Шелухина про мирові переговори з Росією». Копія № 584. (Приблизно 1919 рік. — Авт.)

Україна стала досить небезпечною під час насильницької совєтизації. Зокрема, це стосується визвольної боротьби 1917-1923 років. У 1922 році більшовики не контролювали в Україні навіть більшості повітових міст, а лише губернські. Війна з більшовиками тривала набагато довше, ніж в інших регіонах СРСР. А в ці роки народ показав свою значну силу, яку надовго запам’ятали у Кремлі.

«Тим часом Совітський уряд послав по прикордонному районові озброєних агітаторів, та ватаги червоної гвардії з пулеметами, і, пригрожуючи, шляхом терору став вимагати голосування за Росію й під владу Совітського Уряду. Неслухняних били, розстрілювали, сажали по тюрмах, залякували погрозами. В Мглині посадили в тюрму 150 українців за те, що вони заявили про своє бажання бути при Україні». (3 «Записки…»)
Громадянська війна, в якій українці прагнули волі, самостійного існування й розвитку, хоч і в складі СРСР, була програна. Але ж чому в ті роки більшовики остаточно не винищили націю? Можливо, відповідь на це криється в ментальності українців, котрих відрізняє стійкість, живучість та витривалість. Крім того, як згадувалось вище, Росії потрібен був такий багатющий сировинний придаток.

«Бедняцко-середняцкое крестьянство лишается последней коровки, куска сала, яйца, ходит ободранным, также и рабочий. И за все эти беды, которых никогда еще не было в истории, за все это строится русская промышленность. Не случайно же т. Сталин на конференции промышленных рабочих заигрывал с русской технической интеллигенцией. Мы же, мол, строим Россию гораздо лучше, нежели ее строили до сих пор другие. Ее били за отсталость, а мы быстро эту отсталость ликвидируем». (Из обращения «Президиуму XIII Всеукраинского съезда Советов» от группы делегатов и присутствующих на съезде рабочих заводов столицы УСССР — Харькова — ХПЗ, ГЭЗ, «Серп и Молот». 26 февраля 1931 г., г. Харьков.)

Для Кремля в 30-ті роки набагато ефективнішим було зламати Україні хребет, аніж втрачати, принаймні на декілька десятиліть, джерело збагачення. А засобом такого зламання й збільшення прибутків став саме голодомор. Завдячуючи йому, українців було перетворено на генетичний матеріал, бо чи ж може людина мріяти про якусь волю чи національну гідність, коли пухне й гине з голоду. Вона стає покірною, безсловесною худобою. Чого й прагнули досягти в Кремлі ще задовго до 33-го року.

«На селе положение очень плохо. Правительство мало обращает на это внимания. Мы все занимаемся больше тем, что качаем с дядек не только хлеб, а и последние штаны. Что реального имеет от этого незаможник-середняк? В 1926 году голодали. Ну тогда была гражданская война. В 1928 году опять голодали, так как хлеб забрали, ничего не оставив. Хоть пропадай, в особенности незаможнику. Купить негде и ни за что нельзя, так как цена за пуд зерна доходит до 10 рублей. Теперь — также голодаем. Позабирали в коллектив и нормы не оставили. Также с индивидуальными хозяйствами. Во имя чего это. Скажете социализма? Да. Так разве он должен строиться только в России. Почему же туда прется все что ни есть? Почему там начато строительство гигантов…» (Из обращения)

Ці стражденні часи на все життя запам’ятались людям старших поколінь, що вижили, коли більшовицькі активісти збирали врожаї української пшениці, а смерть збирала в Україні врожаї людських душ.

Нині ж, коли Росія «відмахується» від голодомору, гадаємо, вона має на це безліч причин. Зокрема, в разі визнання його геноцидом, вона б виглядала у невигідному історичному світлі для міжнародної спільноти. Крім того, конвенцією ООН (ІІ стаття) за геноцид передбачається покарання, а інша її стаття говорить, що до злочинів проти людства не застосовуються строки давнини.

Ще в травні 2003 року, коли відзначалось 70-річчя голодомору, Верховна Рада України ухвалила звернення до народу України, в якому голодомор 1932-1933 років визнано актом геноциду. За це проголосували 226 депутатів різних ідеологічних напрямків, а комуністи демонстративно залишили зал після початку засідання з цього питання. Голодомор як акт геноциду було визнано багатьма країнами, а в 2003 році це зробила й ООН. До її декларації долучилось 63 країни.

На Україні це питання залишається актуальним і сьогодні. Згадаймо лише виступ Президента Віктора Ющенка минулого року, в якому він наголошував: «Всі повинні знати правду про цю трагедію… Комуністична система досі не розкаялася в тому, що вчинила». Тому, які б оцінки про голодомор не давали політологи, історики, як би не трактували це явище політики, чи то експлуатування й використання історії, чи переведення питання в політичну площину, чи будь-що інше, не можна надзвичайно трагічний для нащадків етап українського буття відкидати з рахівниці історії. Бо уроку українській нації було дано досить повчального, щоб вона не зробила з нього висновків…