Вулиця Авєріна — Василь Кузьмич Авєрін, видатний громадський діяч, активний учасник боротьби із злочинністю та бандитизмом в Катеринославі.
Вулиця Артюшенка — Петро Петрович Артюшенко, начальник карного розшуку АНД району Дніпропетровська. Загинув при затриманні банди Морозова в березні 1924 року.
Вулиця Долматова — Іван Григорович Долматов, лейтенант міліції. Загинув в бою за станцію Баглій в серпні 1941-го.
Вулиця Дмитренка — Олександр Андрійович Дмитренко, старший сержант міліції. Загинув при затриманні озброєного бандита в 1966 році.
Вулиця Курочкіна — Петро Андрійович Курочкін, активний учасник боротьби з бандитизмом, один з перших керівників Катеринославської міліції в 1919 році.
Вулиця Сиротініна — Петро Миколайович Сиротінін, красногвардієць, активний учасник боротьби з бандитизмом.
Вулиця Шукліна — Степан Григорович Шуклін, начальник карного розшуку АНД району Дніпропетровська. Розстріляний бандитами в 1920 році.
Вулиця Яшина — Петро Семенович Яшин, один з організаторів Червоної Гвардії в Катеринославі.
Вулиця Янова — Матвій Маркович Янов, перший начальник Криворізької міліції, активний борець з бандитизмом. Убитий бандитами в березні 1920 року.
Сквер Доброгорського — Іван Акимович Доброгорський. Загинув при несінні служби на залізничній станції Вільногорськ, рятуючи людей від наїзду поїзда, в 1964 році.
Вулиця Литвищенка — В’ячеслав Петрович Литвищенко. Загинув при затриманні небезпечного злочинця в Дніпропетровську в травні 1984 року.
У скорботному списку солдат правопорядку, загиблих на бойовому посту, більш ніж 60 прізвищ. Образливіше за все те, що він завжди залишається неповним. Проходить час, і в ньому з’являється нове прізвище. Така у міліціонера робота... Ціною власного життя ці люди виконали Присягу, і тепер навіки залишилися на бойовому посту. Наш борг — бути вірними їх світлій пам’яті...


Євген Пуша. Постріл у спину
Євген Іванович Пуша, старший сержант міліції (д. с. 14.08.1998 р.)
У той день Євген, як звичайно, відправився на роботу. До 9 ранку на інкасаторській машині разом з касиром під’їхали до ТЮЗу. У холі, поруч з пунктом обміну валюти, на них напали троє злочинців, які заздалегідь спланували пограбування. Жінку ударили по голові, і вона опритомніла тільки тоді, коли вже все закінчилося. А Євгена, як охоронника інкасатора, вирішили усунути за допомогою більш радикального способу. Стріляли в спину декілька разів. Коли він впав, забрали сумки з грошима. Як згодом показала експертиза, ці постріли були не смертельні і Євген залишився б жити, якби злочинці не упустили похапцем свою папку. Повернувшись, один із злочинців помітив, що міліціонер намагається дістати зброю. Тоді він підійшов і вистрілив впритул, в серце.
Наталія Пуша, вдова:
— Без діла Женя не міг просидіти і хвилини. Знаходив будь-яке заняття, щоб не нудьгувати, але і щоб користь була, звичайно. Не раз я йому говорила: «Женя, посидь вдома, відпочинь. Куди ти все біжиш?» А він у відповідь: «Хочеш бути зі мною — поїхали». І ми всі разом, з коляскою, дочка Ксюша була ще дуже маленькою, їхали на дачу, де він будував хату. Ось такий був непосидючий. Він так любив життя, так поспішав жити, неначе відчував, що часу йому відведено дуже мало.
Віктор, співробітник Євгена:
— Я ніколи не зустрічав більше такої безкорисливої, чуйної людини. Ми разом працювали і звикли до того, щоб голова вертілася на 180 градусів. До частої небезпеки також звикли. А ось до того, що його немає рядом, звикнути неможливо.

Стриманість Володимира Голованенка
Володимир Павлович Голованенко, старший сержант міліції (д. с. 25.09.1996 р.)
Тієї фатальної ночі група затримання ДСО Жовтневого району виїхала на об’єкт по Набережній Перемоги, де спрацювала сигналізація. Один з міліціонерів став підійматися по сходах пішки, а старший наряду Володимир Голованенко поїхав в ліфті. Вийшовши з ліфта поверхом вище, почув стрілянину. Злочинець стріляв в його напарника. Другий злочинець, як пізніше з’ясувалося, небезпечний рецидивіст, знизу вистрілив в Голованенка. Поранений напарник разом з водієм затримали злочинця. Рана старшого сержанта міліції Володимира Голованенка виявилася смертельною.
Тамара Миколаївна, вдова:
— В домашньому господарстві він ніколи не ділив роботу на «моє» і «твоє». Якщо треба, приготує обід. «Тамарик, йди відпочинь, а я займуся на кухні», — говорив він, а потім жартома додавав: «Все одно я готую краще за тебе». Іноді, бувало, прийде зі зміни утомлений, а все одно мені допомагав. А головне, що складало щастя нашої сім’ї, це його стриманість. Розумієте, в житті буває всяке, можна і посваритися. Але Володимир в таких випадках вражав мене олімпійським спокоєм: він загашував всі «пожежі» в нашому будинку.

Природна інтелігентність Сергія Лук’яненка
На житломасиві Сонячний пограбували жінку: вихопили з рук сумку, в якій були гроші і квиток на поїзд. Потерпіла запам’ятала прикмети грабіжника. Молодший сержант Лук’яненко разом з ще двома співробітниками міліції стали по гарячих слідах прочісувати житломасив. У одному зі скверів в альтанці троє чоловіків розпивали пиво. Прикмети одного співпадали з описом. При спробі перевірити документи цих людей один несподівано зірвався і побіг. Двоє співробітників попрямували за ним. Сергій залишився віч-на-віч з двома невідомими. Скориставшись своєю чисельною перевагою, вони дістали зброю і впритул стали стріляти в Сергія. Він помер на місці ще до того, як повернулися його напарники. Було 12 листопада 1997 року.
Олександр Артамонов, командир роти:
— У Сергія була якась внутрішня природна інтелігентність. Він був дуже добрий. Можливо, це і зіграло свою роль в ту трагічну мить. У той момент йому потрібна була жорсткість, навіть агресія, щоб стримати дії злочинців. А він навіть не підозрював...
Якось я подзвонив йому додому, щоб він терміново вийшов в ніч на чергування. А він, виявилося, лежить хворий. Що ж, хвороба — причина вагома. Тільки я намірився повісити трубку, як чую: «Ну добре, я вийду».
Лідія Анатоліївна Халимоненко, класний керівник:
— У школі Сергія любили за доброту, старанність, почуття відповідальності. Знаю його і як співчутливого сина. Він завжди допомагав батькам, руки в нього були золоті. У кімнаті Сергія бачила багато різноманітних кораблів, сам їх майстрував.
У листопаді 2001 року на Дніпропетровській середній школі № 8, в якій колись вчився Сергій Лук’яненко, була відкрита меморіальна дошка. На ній написано: «Меморіальна дошка на вшанування пам’яті Лук’яненка Сергія Петровича, випускника школи, молодшого сержанта міліції, який трагічно загинув 12 листопада 1997 року при виконанні службового обов’язку». Ім’я Сергія Лук’яненка втілилося в назві однієї з вулиць. Точніше, це провулок між двома великими вулицями — Гуртовою й Белградською.

Безвідмовний товариш — Віктор Дудик
На територію медвитверезника при Ленінському райвідділі вночі пробрався злочинець, 49-літній деградований тип, раніше судимий, неодноразовий «клієнт» цього закладу, що затаїв злобу на весь білий світ. Він підкрався до машини, щоб проколоти колеса. Метушня у машини привернула увагу чергового. Старший сержант міліції Віктор Дудик першим побіг до хулігана. Хто ж міг подумати, що у того за пазухою ховається саморобний пристрій для стрільби пістолетним патроном. Він розрядив його впритул в груди міліціонеру, що наздоганяв. Це було лютневої ночі 1999 року.
Сергій Кисенко, колишній співробітник:
— Віктор був безвідмовним товаришем, до будь-якого прохання відносився серйозно, старався допомогти. Не висловлював невдоволення, коли його сильно завантажували роботою. Одного разу його відправили на роботу в піонерський табір. А заміни через місяць не знайшли. Через два — теж не знайшли, і через три місяці — також. Так він хоч би кого докорив — служба є служба.
Марія Володимирівна, вдова:
— Я завжди згадую картину, коли мій чоловік ранками збирався на роботу. Перед тим, як піти, завжди цілував дочок. Молодша, Віка, пустотлива була, не хотіла його відпускати, чіплялася за шию. «Відчепися, липучка!» — сміючись, говорив Віктор, а сам, навпаки, брав її на руки і продовжував з нею балуватися... Ми були такою щасливою парою, що нам багато хто заздрив. А тепер... заздрити нема чому...

Сміливість Зінаїди Кучер
Більш 400 разів майор міліції Зінаїда Вікторівна Кучер брала участь в операціях по затриманню наркоманів і наркоділків. Колег дивувала її інтуїція — наркомана чула за версту. А ще вражала її нежіноча сміливість і зневага до небезпеки...
Увечері 6 лютого 1996 року Зінаїда Вікторівна поверталася зі служби додому на житломасив Тополя. У ліфт разом з нею зайшов молодий чоловік. Парочка закоханих, що стояла на сходах на майданчику, почула шум, що долинав з ліфту.
У ліфті тим часом відбувалася справжня сутичка. Грабіжник намагався вирвати з рук Зінаїди сумку — він давненько промишляв таким способом в міських багатоповерхівках. Але в цей раз він натрапив на жінку-міліціонера, яка спробувала затримати його. Своєю залізною хваткою вона уразила і налякала злодія. Рятуючись, він пустив в хід ніж. Прожогом вискочивши з ліфта, він втік. Його прикмети запам’ятали молоді люди, що стояли на майданчику.
Зінаїді Кучер був нанесений всього один удар. На біду, він влучив в серце. Вона змогла тільки дійти до квартири і сісти в крісло.
Валентина Ожегова, співробітниця З. Кучер:
— Вона відрізнялась нежіночою працездатністю і рідкою безстрашністю. Пам’ятаю часи, коли відділ боротьби з незаконним обігом наркотиків розташовувався на вул. Червоній, 20-а. А навпроти — Троїцький ринок. Ми, бувало, ходили на ринок просто пройтися, а вона на ходу виловлювала наркоманів. Затримувала їх по одному, по двоє і своїми силами волокла у відділення. Іноді одна кидалася в цілий натовп наркоманів.