Інтерв’ю з директоркою Київського Інституту Ґендерних Досліджень, кандидатом філософських наук Марфою Скорик

— Шановна п. Марфо, Ви є керівником дослідницького інституту з ґендерних проблем. Охарактеризуйте, будь ласка, специфіку діяльності Вашого інституту.
— Київський Інститут Ґендерних Досліджень працює з 1998 року. Не дивлячись на те, що це неурядова, неприбуткова громадська організація, відмітною рисою нашого інституту є те, що тут проводиться ґрунтовний фаховий аналіз ситуації в українському суспільстві у розрізі ґендерної тематики. Так, свого часу спеціалістами інституту було проведено ґендерну експертизу навчальних посібників та програм, за якими працює українська середня та вища школа, ведеться ґендерний аналіз мас-медійних ресурсів, проведений етно-ґендерний аналіз українського суспільства. Фахівці інституту брали участь у написанні першого в Україні навчального посібника для ВНЗ «Основи ґендерної теорії», Державної Концепції ґендерних перетворень в українському суспільстві. Тобто за час існування інституту проведений цілий ряд фундаментальних ґендерних досліджень, які, фактично, є одними із найактуальніших для українського суспільства сьогодні, хоч, на жаль, саме ґендерна тематика все ще наштовхується на досить відчутний спротив з боку прихильників традиційної гуманітарної проблематики.
— Як Ви розцінюєте ґендерну ситуацію, що складається у новій ВРУ та на місцевому рівні влади після виборів-2006?
— Якщо говорити про Верховну Раду України, то тут, безумовно, відбулися певні зрушення у плані ґендерного балансу. На сьогодні маємо приблизно 8% жінок-політиків серед депутатів українського парламенту. Це на 3% більше від їх представництва у ВРУ попереднього скликання. Але, якщо брати у порівнянні із іншими скликаннями, сьогодні ми лише вийшли на рубіж 1998 року. Саме тоді у вищому законодавчому органі України нараховувалась приблизно така ж кількість жінок-депутатів. Сьогодні ми ще здійснюємо аналітику по місцевих радах, але можемо зробити попередній висновок, що слід очікувати падіння представництва жінок на рівні місцевих рад народних депутатів. До цього часу ґендерне представництво на місцевому рівні було досить збалансованим, але тепер ситуація, мабуть, суттєво зміниться.
— З чим Ви пов’язуєте це явище?
— Насамперед це пов’язано із адміністративною реформою, перерозподілом повноважень між центром і регіонами, а також із діючим на час виборчої кампанії законом про недоторканість депутатів місцевих рад. Сьогодні він відмінений парламентом, але ж вибори вже відбулися! І вони йшли із врахуванням цього фактору. Загальна ж ситуація виглядає так, що там, де «більше» влади, там відбувається «витискання» жінки із політичних структур.
— Як Ви оцінюєте перспективи політичної діяльності, наприклад, Руслани Лижичко, Оксани Білозір та багатьох інших жінок, які пройшли до ВРУ, не маючи спеціальної юридичної чи економічної освіти?
— Для початку я би розділила Оксану Білозір і Руслану Лижичко. Білозір — депутатка другого скликання. Вона була однією з тих жінок-парламентарок, які активно розробляли і просували ідеї паритетної демократії в українській політиці. Натомість поява Руслани Лижичко у ВРУ здається мені продовженням старої традиції «запрошених до списку жінок», чия мета — «просунути» список певної політичної сили.
— На Вашу думку, чому існує така тенденція в українській політиці?
— Це запитання, відповідь на яке потребує спеціальної аналітичної розробки. Одним із варіантів пояснення є, наприклад, такий: українські чоловіки-політики не вбачають в жінках рівноцінних партнерів, тому перевага віддається представницьким якостям жінок, іміджевим характеристикам та популярності імені в масовій свідомості.
— Сьогодні у ЗМІ є чимало статей, які розглядають специфіку політики в залежності від представництва жінок на найвищих щаблях влади. Як правило, констатується, що жінки отримують прихильність виборців через здатність до компромісів та знижену агресивність. Саме цей фактор оцінюється як позитивний у західноєвропейських жінок-парламентаріїв. В той же час щодо наших відомих жінок-політиків наголошується на їх супер агресивності, безкомпромісності, схильності до авторитаризму. Чи дійсно існує ця принципова відмінність між західноєвропейськими депутатками та українськими?
— Дійсно, сьогодні в українських ЗМІ можна зустріти такі чи подібні твердження. Вважаю, що за такими висловлюваннями не стоїть нічого, окрім власних авторських переконань. Ця тема не досліджувалась спеціально в Україні ніколи. Принаймні, мені не відомі ні соціологічні дослідження, які б підтверджували таку тезу, ні навіть прості тестування з цього питання. Проте, вже у самій постановці питання вбачаю певну похибку. Адже і серед західноєвропейських країн є величезні відмінності, в тому числі і у аспекті ґендерної демократії. Відомо, що у високо маскулінізованому середовищі жінка повинна бути «кращою серед чоловіків», тобто, наприклад, більш агресивною, коли мова заходить про агресивність. І це стосується не лише політики. Чи то Леся Українка, чи Юлія Тимошенко, тобто жінки, які «грають» на «чужому полі», автоматично повинні бути «єдиним чоловіком» в літературі, в парламенті тощо. Щодо європейських країн, прийнята низкою цих країн програма ґендерного вирівнювання становища як в політиці, так і в багатьох інших сферах життя передбачає, що насамперед жінок має бути певна кількість. Одна жінка гратиме у будь-якій команді за чоловічими правилами, група змінює правила гри. Це і є та проблема, яка для нас сьогодні вся зводиться поки що до досить широко дискутованого у цій передвиборчій кампанії питання 30% квотування, як нижньої межі європейських стандартів жіночого представництва у парламенті.
Проте значно більшою проблемою, ніж толерантність чи нетолерантність українських жінок-політиків, є проблема політичного представництва тих чи інших інтересів певних суспільних груп. Навіть ті жінки в українській політиці, які свідомо виписували на своїх стягах ідеї паритетної демократії (наприклад, Валентина Довженко), не можуть сьогодні відповісти на питання, якими є реальні інтереси українських жінок, як саме та якими способами треба їх захищати і які це «саме жіночі цінності», альтернативні чоловічим, вони збираються захищати.
— Ще одне запитання, яке не можемо оминути у зв’язку із його штучно, але ефективно нав’язаною в ході передвиборчої кампанії «актуальністю» для українського суспільства. Це питання «Україна — НАТО». Нас воно цікавить у контексті ґендерної проблематики, зокрема участі українських жінок у миротворчих акціях Альянсу.
— Так чи інакше українське суспільство повинно буде для себе зробити у цьому плані вибір. І я не бачу причини, чому українська жінка-військовослужбовець, яка пройшла по контракту, повинна бути дискримінована якимись спеціальними умовами. Адже, зрештою, це питання не є чимось іншим, як все тією ж проблемою конкуренції на ринку праці, хоч і такої досить специфічної. Але хіба участь у миротворчих акціях не є такою ж специфічною формою діяльності і для чоловіків? Не секрет, що участь у операціях Альянсу добре оплачується, не кажучи вже про моральний престиж. Жінка-військовослужбовець йде на відомі їй ризики у разі обрання для себе подібного роду діяльності. Я переконана, що це набагато кращий спосіб як самореалізації, так і заробляння грошей, не кажучи вже про збереження людської гідності, ніж ризик загинути у борделі чи десь у канаві, «працюючи» на «сексуальному фронті».