«Рятування потопаючих — справа рук самих потопаючих» :: Проблема

Й не через те змушенi вони боротись за виживання, що непрацьовитi люди у районi чи недалекогляднi господарi, неродюча земля чи несприятливi клiматичнi умови. Передусiм, як наголосив Олександр Нiколаєв, «дуже мало робиться з боку держави для розвитку агропромислового комплексу».
В’ячеслав Лiнський, що донедавна й сам був директором сiльськогосподарського пiдприємства ТОВ «Любимiвка» й на власному досвiдi знає дiю ринкових умов виживання, наголосив, що в державi досi не виробленi «правила гри», що допомогли б врегулювати й питання цiнового диспаритету й пiдвищити позицiю товаровиробника на ринку сiльгосппродукції.
Здавалось би, сiльськогосподарське приватне пiдприємство «Чумаки» досить успiшне не тiльки в районi, а й в усiй областi. У цьому могли пересвiдчитись гостi, коли споглядали на гордiсть Нiколаєва — унiкальну «карусель» для штучного доїння корiв та всiлякi технологiчнi нововведення в тваринництвi, косовицю на пшеничних полях — та слухали про чумакiвськi перспективи. Але навiть Олександр Iванович, що вже фермери, акцентував на тому, що село нинi кличе — SOS.
Для прикладу, у тому ж Днiпропетровському районi в 1992-1994 роках поголiв’я корiв нараховувало 28 000 голiв, сьогоднi — 4 400. Кiлькiсть великої рогатої худоби складала 74 000 голiв, сьогоднi в десятки разiв менше. Не хочуть утримувати худобу не лише великi товарнi господарства, а й населення. Тому що, за словами Олександра Нiколаєва, невигiдна справа. Прибуток має лише переробник, що закуповує у тих же «Чумаках» молоко по 85-90 коп. за 1 лiтр, збирає вершки, знiмає жирнiсть для масла та сметани, й потiм у магазинi покупець отримує це молоко щонайменше по 2,5-2,6 грн. А населення у вiддалених районах, до речi, не бачить i тих 85 чи 90 копiйок.
Така ж ситуацiя склалась i на ринку м’яса. Декiлька мiсяцiв тому, як пригадав Нiколаєв, 1 кг свинини коштував 10 грн (у живiй вазi), а сьогоднi його не продаси й за 6,5-7 грн. Ковбаси та iншi м’яснi вироби, м’ясо на ринку, навпаки, подорожчали. Й чомусь кiлькiсть м’ясних виробiв не стає менше, незважаючи на зменшення кiлькостi тварин. Як зауважив Нiколаєв, «бiля м’ясокомбiнату машину з худобою не побачиш».
На його думку, сiльське господарство опинилось в економiчному «замкнутому колi», й свiдчень тому безлiч:
— Господар не має вiльних рiшень при реалiзацiї власної продукцiї, залежнiсть господарств вiд переробника ставить їх у глухий кут. На тому ж ринку товаровиробник поступається реалiзатору, котрий має постiйне мiсце, — констатував Олександр Iванович пiд час бесiди.
Залежнiсть вiд переробникiв, за його словами, разом з iншими факторами, виникає й через специфiку сiльгосппродукцiї, котра має бути реалiзована у надзвичайно короткi строки, щоб бути якiсною. Виконання польових робiт також потребує дотримання всiх технологiчних норм та певних строкiв. Саме цим i користуються переробнi пiдприємства й не рахуються з виробником, проставляючи навiть цiни в угодах в односторонньому порядку або й зовсiм їх не вказуючи.
Займатись переробною промисловiстю господарi не мають можливостi. За словами Нiколаєва, сучасне м’ясо-молочне обладнання коштує 3 млн доларiв. «Цi грошi за життя не зароблю», — додає Олександр Iванович. Та чи потрiбно селянам займатись переробкою, коли, на їх думку, кожен повинен виконувати свою справу?
Вiн додав, що аграрний сектор економiки є дотацiйним у країнах Європи, й суми дотацiй сягають 750 євро. А у вiтчизняних умовах господарювання стоїть питання не про розширення виробництва, а хоча б про збереження його об’ємiв на нинiшньому рiвнi:
— Якщо ми говоримо, що наша країна аграрна й одним з прiоритетiв розвитку є сiльське господарство, то й держава повинна повернутись обличчям до своїх сiльських дiтей. Хоча й натякають нинi на ринок, але хтось повинен регулювати ринковi вiдносини.
Керiвник «Чумакiв» не бачить нинi перспектив для розвитку сiльського господарства. Бiльш оптимiстичний В’ячеслав Лiнський вважає, що зi змiною державної полiтики цi перспективи з’являться, а майбутнє саме за такими великими господарствами, як «Чумаки», що прийдуть на змiну колишнiм колгоспам:
— Я зустрiчався з колегами за кордоном, вони говорять про те, що прагнуть досягти об’єднання роздрiбнених фермерських господарств. Мабуть, i нам не слiд було руйнувати колгоспи за принципом «до основанья, а затем...», а навпаки — модернiзувати потужну сiльськогосподарську базу.
Незважаючи на безробiття в державi, на селi не вистачає робочих рук. Як говорить В’ячеслав Якович, це сталось не лише через небажання працювати, а й через вiдсутнiсть навчальної бази (технiкумiв, ПТУ) для пiдготовки спецiалiстiв. Саме через небажання працювати людина обирає не ферму, а центр зайнятостi, де отримує допомогу по безробiттю пiсля вiдпрацьованих 2-3 мiсяцiв.
На полях «Чумакiв» аграрники вирощують зерновi культури. Й у рослинницькiй галузi, як розповiдав Нiколаєв, проблеми не менш вiдчутнi, нiж у тваринництвi. Так, нещодавнi рекомендації з боку держави щодо утримування вiд продажу зернових — нереальнi. Адже господарю потрiбнi кошти, щоб придбати пальне для збору врожаю, виплатити зарплатню й потурбуватись про збiр iнших культур та посiв озимих. Тож вiн змушений без затримок продавати врожай.
— По великому рахунку, поставити сiльське господарство на ноги не так вже й складно, — додає В’ячеслав Лiнський, — але нам у цьому хоч би не заважали, вже не говорячи про допомогу. Ми не просимо дотацiй по 750 євро, але й не по 65 чи 100 грн. Хоча ранiше й такої допомоги аграрiї не бачили.
Озвучуючи проблеми господарникiв, В’ячеслав Лiнський першочергово наголосив на iснуючому диспаритетi цiн, коли за тонну дизпалива доводиться вiддавати 7-9 тонн зерна, цiни на добрива «кусаються», а придбання нової технiки для фермера — недосяжна мрiя. Крiм того, цiни на зерновi культури, як здебiльшого на всю сiльськогосподарську продукцiю, диктують не виробники, а посередники — зернотрейдери чи пiдприємства переробної промисловостi.
Наводячи приклад з власного досвiду, колишнiй директор ТОВ «Любимiвка» розповiв, як просо в 2002 роцi у господарства закуплялось за цiною 1100-1200 грн/т, в 2003 — за 700, а в 2004 — за 240. При цьому пшоно в магазинах аж нiяк не стало дешевшим, а сукупнi витрати на вирощення 1 тонни того ж проса значно збiльшились. Сьогоднi повний цикл вирощення 1 тонни пшеницi у «Любимiвцi» складає в середньому 1500 грн. А на ринку пшениця 5 класу вже продається нижче 500 грн. Щоб компенсувати витрати, господарям треба виростити щонайменше 35 ц з 1 га, де вже говорити про рентабельнiсть чи розширення виробництва.
Проблемним є й питання застарiлостi технiчного парку та невiдповiдностi його сучасним вимогам. Вартiсть одного комбайну «Джон Дiр» складає бiля 250 тис. євро. Тож чи може дозволити фермер собi таку розкiш, коли й без того дiрки латати доводиться?
Говорячи про реформування на селi, В’ячеслав Лiнський зауважив, що в Указi Президента вiд 2000 року лише останнiм пунктом записано про розроблення порядку реформування сiльського господарства, котрий потрiбно б розробляти спочатку.
— Не треба було проводити реформування так, як це зробили, — зауважив Лiнський.
На його думку, процеси, що вiдбувались у державi, — не реформування, а скорiше — руйнацiя. Однiєю з постреформацiйних проблем є роздрiбненiсть як фермерiв, так i одноосiбникiв, недотримання ними технологiї обробiтку землi, хаотичнiсть ведення господарства.
В свою чергу начальник Управлiння агропромислового розвитку Днiпропетровського району Тетяна Ткач наголосила на проблемах занедбання зрошування посiвних площ, порушення сiвозмiни, через що страждає земля, безперспективність овочiвництва через вiдсутнiсть дотацiй, збуту й бази для переробки.
В цьому контекстi згадувався вiдомий ринок «Озерка», котрий колись був колгоспним. Сьогоднi ж вiн недоступний сiльському виробнику, на чому наголосив директор пiдприємства «Унiверсалзернопродукти» Костянтин Купрiянов. Не надихають господаря на працю й умови збуту продукцiї в супермаркетах. Про це згадав один з кращих фермерiв району овочiвник Петро Дiанов, на думку якого частково iснуючi проблеми можна було б вирiшити, вiдкривши кордони для торгiвлi:
— Я стiльки навоювався там (на «Озерцi» — Авт.), стiльки нервiв витратив... Треба, щоб держава покликала нас i сказала: «Дай дешевi овочi». Ми економiчно ринку не вигiднi. Його можна зрозумiти. А де ж держава?
Питання кредитування ускладнюється як високими процентними ставками та жорсткими умовами їх надання, так i проблемнiстю отримання, в зв’язку з тим, що господарства є лише орендаторами земельних паїв та матерiальної бази, що належить пайовикам.
В’ячеслав Лiнський, вiдповiдаючи на питання журналiстiв про шляхи виходу з «замкнутого кола», в якому опинились аграрники, навiв перспективу державного замовлення, котре iснувало за радянських часiв та «iснує по всьому свiту». Держзамовлення забезпечило б гарантiйний збут продукцiї, допомогло б регулювати цiни.
Ще багато болючих питань обговорювалось на зустрiчi. А скiльки таких, про якi аграрники не згадують, плекаючи надiю на пiдтримку держави, вiдверта байдужiсть якої, що виражається у вiдсутностi економiчного регулювання й стабiльностi, захисту товаровиробника, лише поповнює сумний перелiк селянських негараздiв.
Хоча й сiльське господарство завжди було «дiйною коровою» держави, але чомусь сьогоднi її керiвники забули, що навiть безсловесну тварину треба годувати й доглядати. Зрозумiло, що селяни не будуть страйкувати чи ставити палатковi мiстечка бiля Верховної Ради. Тому що їм треба працювати. А може, й через те, що, незважаючи на вiдверте нехтування, й досi чекають на допомогу. Та поки на селянських мозолях продовжують збагачуватись тi, хто не має до села нiякого вiдношення. А держава все мовчить у бездiяльностi, нiби не помiчаючи, як поступово гине сiльське господарство, котре забезпечує прибутками держбюджет, поповнює хлiбом комори й завдяки якому вже готовi до вiдправки на експорт судна з зерном нового врожаю.